Відсутніть коштів - не підстава для порушення форми правочину, - ВСУ

Верховний Суд України

Іменем України

Постанова

6 вересня 2017 року                          м.Київ                                №754/2339/16-ц

Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України у складі:

головуючого — РОМАНЮКА Я.М., 
суддів: БЕРДНІК І.С., ГУМЕНЮКА В.І., ЄМЦЯ А.А., ЖАЙВОРОНОК Т.Є., ЛЯЩЕНКО Н.П., ОХРІМЧУК Л.І., СІМОНЕНКО В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 9 до Особи 10, треті особи — Особа 11, Особа 12, про визнання договору дійсним, визнання права власності, за заявою Особи 9 про перегляд рішення Апеляційного суду м.Києва від 10.11.2016 та ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5.04.2017,

ВСТАНОВИЛИ:

У лютому 2016 року Особа 9 звернулась до суду із позовом до Особи 10, в якому просила визнати договір купівлі-продажу 1/4 частки квартири за Адресою 1, укладений 1.05.2013 нею з відповідачем, виконаним та дійсним; визнати за нею право власності на 1/4 частку спірної квартири, що придбана на підставі договору купівлі-продажу від 1.05.2013.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що Особа 10 є власником 1/4 частки вказаної квартири. 1.05.2013 вона уклала з відповідачем договір купівлі-продажу належної йому частки квартири, проте останній відмовився від нотаріального посвідчення як під час укладення договору, так і після цього.

Рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 13.05.2016 позовні вимоги задоволено частково. Визнано договір купівлі-продажу 1/4 частки квартири за Адресою 1 від 1.05.2013, укладений Особою 9 з Особою 10, дійсним. В решті вимог відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду м.Києва від 10.11.2016 рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у позові відмовлено.

Ухвалою ВСС від 5.04.2017 касаційну скаргу Особи 9 відхилено, рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.

У поданій до ВСУ заяві Особа 9 просить скасувати рішення Апеляційного суду м.Києва від 10.11.2016 та ухвалу ВСС від 23.06.2016 та залишити в силі рішення Деснянського районного суду м.Києва від 13.05.2016, посилаючись на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме — стст.16, 182, 220, 640 ЦК.

Заслухавши суддю-доповідача, представника Особи 9 — Особу 13 на підтримання заяви, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та господарських справах ВСУ дійшли висновку, що заява підлягає задоволенню частково.

На підставі ст.360⁴ ЦПК ВСУ скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

Судом встановлено, що 1.05.2013 між Особою 9 та Особою 10 укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого Особа 9 придбала у Особи 10 належну йому 1/4 частку квартири за Адресою 1 за 100000 грн., що належить йому згідно зі свідоцтвом про право власності на житло від 7.05.2003.

Згідно з актами прийому-передачі коштів та прийому-передачі ключів від 1.05.2013 Особа 9 передала, а Особа 10 прийняв кошти в розмірі 100000 грн.; Особа 10 передав, а Особа 9 прийняла ключі від спірної квартири, однак до цього часу договір купівлі-продажу нотаріально не посвідчений.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що з 1.01.2013 було скасовано обов’язок здійснювати державну реєстрацію договору купівлі-продажу нерухомого майна після його нотаріального посвідчення, тобто договори є укладеними саме з моменту нотаріального посвідчення. Враховуючи зазначене та факт ухилення Особи 10 від нотаріального посвідчення договору, що підтверджується, зокрема, його заявою від 28.04.2016, довідками з реабілітаційних установ від 11.03.2016, від 26.03.2016, суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення позову в частині визнання спірного договору купівлі-продажу дійсним.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову в позові, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що з урахуванням положень стст.16, 182, 640 ЦК визначена ч.2 ст.220 ЦК можливість визнання договору дійсним поширюється лише на ті договори, які підлягають тільки нотаріальному посвідченню, від якого сторона ухиляється, і не підлягають державній реєстрації; визнання в судовому порядку дійсним правочину щодо нерухомості суперечить законодавству, оскільки такий правочин підлягає обов’язковій державній реєстрації, а тому ч.2 ст.220 ЦК до спірних правовідносин не застосовується.

У наданих для порівняння постановах Вищого господарського суду від 29.11.2016 та 24.02.2016 суд касаційної інстанції виходив з того, що з 1.01.2013 набрав чинності закон «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якого ч.3 ст.640 ЦК викладено в новій редакції, згідно з якою договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним із дня такого посвідчення, а з ч.2 ст.657 ЦК виключено слова «та державної реєстрації», відтак положення ст.220 ЦК можливі до застосування за умови укладення таких правочинів після набрання чинності зазначеним законом.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах ВСУ виходять з такого.

Відповідно до ч.1 ст.220 ЦК у разі недотримання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Згідно із ч.2 ст.220 ЦК, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Відповідно до ч.3 ст.640 ЦК в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

Пленум ВСУ в п.13 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6.11.2009 №9 роз’яснив, що, вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, суди повинні враховувати, що норма ч.2 ст.220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до стст.210, 640 ЦК пов’язується з їх державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов’язків для сторін.

Статтею 657 ЦК в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що договір купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Судом встановлено, що між Особою 9 та Особою 10 договір купівлі-продажу 1/4 частки квартири за Адресою 1 укладено 1.05.2013, тобто після набрання чинності законом «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та інших законодавчих актів України» від 11.02.2010 №1878-VI, яким державна реєстрація договору купівлі-продажу нерухомого майна скасована.

З огляду на зазначене суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли неправильного висновку про те, що норма ч.2 ст.220 ЦК не застосовується до спірних правовідносин у зв’язку з необхідністю державної реєстрації договору купівлі-продажу нерухомого майна.

Разом з тим суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про часткове задоволення позовних вимог з огляду на таке.

Однією з умов застосування ч.2 ст.220 ЦК та визнання правочину дійсним в судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однією зі сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин.

Відповідно до п.13 постанови Пленуму ВСУ від 6.11.2009 №9 при розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з’ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину. При цьому саме по собі небажання сторони нотаріально посвідчувати договір, її ухилення від такого посвідчення з причин відсутності коштів на сплату необхідних платежів та податків під час такого посвідчення не можуть бути підставою для застосування ч.2 ст.220 ЦК.

Встановлюючи факт ухилення відповідача від нотаріального посвідчення спірного договору, суд першої інстанції виходив із заяви Особи 10 та довідок з реабілітаційного центру.

Разом з тим, як вбачається з вищезазначеної заяви Особи 10, він не має можливості йти з Особою 9 до нотаріуса для завірення договору купівлі-продажу, а також не має коштів для оплати послуг нотаріуса.

Також, як вбачається з довідок від 11.03.2016 та 26.03.2016, наданих реабілітаційними центрами «Оазис» та «Ренесанс», Особа 10 з 5.05.2013 до 27.08.2013 проходив курс реабілітації та з 20.02.2014 до теперішнього часу (на час видачі довідки) перебував на стаціонарному лікуванні, яке буде продовжуватися приблизно 3—4 місяці.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини, а саме — тимчасову неможливість здійснення Особою 10 нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу у зв’язку із проходженням реабілітації у відповідних закладах та відсутність у нього коштів на таке посвідчення, суд першої інстанції не обґрунтував, в чому саме полягає безповоротне ухилення відповідача від нотаріального посвідчення правочину та з чого вбачається втрата можливості з будь-яких причин його посвідчити, що є обов’язковими умовами для визнання правочину дійсним згідно зі ст.220 ЦК.

Окрім того, судами не було надано оцінки доводам у запереченні проти позовної заяви та доказам на їх підтвердження третьої особи у справі — Особи 12 та доводам в апеляційній скарзі ПАТ «КБ «ПриватБанк» як особи, яка не брала участь у справі, та як кредитора відповідача в іншій цивільній справі про стягнення заборгованості з Особи 10, щодо зловживання останнім своїм цивільним правом шляхом визнання у судовому порядку дійсним договору купівлі-продажу спірної квартири, що, на їхню думку, може свідчити про умисне уникнення Особою 10 відповідальності, оскільки ухвалою Голосіївського районного суду м.Києва від 20.06.2014 з метою забезпечення позову у цивільній справі за позовом Особи 12 до ФОП Особи 10 про визнання договорів недійсними та стягнення збитків було накладено арешт на спірну 1/4 частку квартири за Адресою 1, а згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на усе нерухоме майно відповідача накладено арешт згідно з постановою державного виконавця від 20.01.2014 у виконавчому провадженні №41526074.

Без надання належної оцінки зазначеним фактичним обставинам, які мають важливе значення для правильного вирішення справи, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про задоволення позову, а оскільки до повноважень ВСУ не належить установлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє судові палати у цивільних та господарських справах ВСУ дійти висновку про правильність чи неправильність застосування судом ст.220 ЦК, то ухвалені в справі судові рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись пп.1, 2 ч.1 ст.355, п.1 ч.1 ст.360³, ч.1 ст.360⁴ ЦПК, судові палати у цивільних та господарських справах ВСУ

ПОСТАНОВИЛИ:

Заяву Особи 9 задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду м.Києва від 13.05.2016, рішення Апеляційного суду м.Києва від 10.11.2016 та ухвалу ВСС від 5.04.2017 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.